Індонезія. Пригоди на екваторі

       Хто б міг подумати, що моє божевільне рішення взяти участь в професійному обміні SCOPE Exange в Індонезії від  UMSA обернеться такими пригодами. Сказати чесно, я до останнього не вірила в реальну можливість цієї події, але ось вже стою в аеропорту з квитками в руках, блиском в очах та натхненням у серці 💖.
  І стою не одна, зі мною Даша - студентка НМУ ім.Богомольця. Виявляється, є ще хтось, здатний зважитись на таку авантюру😅. Вперед підкорювати далекі землі! 😋




        
         Перший літак у моєму житті, а точніше одразу 3 ))

30 год і ми практично на екваторі на екзотичному та дикому, 6-ому по величині у світі острові Суматра  у місті Паданг (ці краї обрав свого часу Беар Грілз для виживання 😆💪).

        Місто оточене дикими джунглями, що вкривають гірські масиви з активними і не дуже вулканами, та знаходиться на березі Індійського океану з численними райськими островами.
    Цікаво, що в них є лише 2 пори року: літо і дощ 😊.

        Трохи лячно було, скажу чесно ) чого чекати від цієї землі та людей - без поняття. І дарма ) Люди виявились доброзичливими та дуже привітними (аж занадто - на кожному кроці всі хочуть з тобою поговорити та зробити фото - відчуваєш себе місцевим селебріті😎), завжди раді допомогти заблукавшому туристу (а блукали ми потім ой як багато 😅). Як не дивно, в цих диких краях практично кожен знає про Україну. Звучить це приблизно так: "Україна? О, Шевченко! Хороший футбол!" 😁.         З їжею виявилось дещо важче - рис або макарони по типу Роллтон двічі чи тричі на день з гострими червоного або зеленого кольору добавками у 90% випадків з чилі та часником. Крім того, їсти тут прийнято руками :) Майже всі наші студенти мали діарею 😅. Зате фруктів різноманітних тут просто маса, і все таке смачнюще - особливо манго 😏. 

 

Та що фрукти, тут навіть сік з цукрового тростніка на вулиці замовити можна ))

           Поселили мене у сім'ю лікарів - добрих та розуміючих людей, завжи готових допомогти. Також зі мною в цій сім'ї жила студентка з Франції - Сара. І як же мені пощастило - то найбільш crazy людина, яку я знаю 😍😄, дитя французьких Альп. 

Здається, то людина, якій можна запропонувати на наступному тижні піти куди-небудь в Гренландію, наприклад, і вона піде 😏😌.

          І ось почався обмін. Лікарня виявилась на хорошому рівні як для моїх уявлень про Суматру. Лікарі доброзичливі та кваліфіковані. Моїм керівником був Dr. Kamardi Thalut, хірург і професор медичного факультету найдавнішого в Індонезії університету Андалас і просто мудра і добра людина.  Я вдячна за переданий досвід і знання та рада знайомству з ним, хоча й  вчились ми не так і багато 😄.

           Всього нас було 17 студентів-медиків із всього світу - Чехії, Іспанії, Франції, Бельгії, Словенії, Венгрії, Фінляндії, Швеції, Канади, Бразилії, Таїланду, України. І як же це круто - то не передати! В такі моменти розумієш і відчуваєш - наскільки ми всі подібні, незалежно від країни, релігії, раси і т.д.. То була кльова команда відкритих, цікавих, широкомислячих людей і я дякую долі за можливість знати кожного з вас 😌.

\

 І ось не пройшло і тижня, як ми чкурнули шукати пригод на вулкан Марапі. Але просто прийти і подивитись - то дуже просто. Краще опівночі піти. А ще краще побігти. Щоб зустріти світанок на вершині. Без гіда. Через джунглі. Без достатньої кількості ліхтарів (та й взагалі практично без нічого). Без зупинок. По невірному шляху (бо стежка - то для слабаків, краще ж дертись по магматичних гірських породах, ризикуючи життям 😏). Дякуючи долі, все обійшлось і вже за 3,5 год ми були на вершині (2 891 м, зазвичай потрібно 5-6 год).

         А там і дощ, і вітер, і туман, і холод собачий 😱😅😁 Вобщем протусили ми там до світанку, закутавшись в одноразові дощовики під тентом чужої палатки💨💧💤. Як після того ніхто не захворів - важко сказати 😶.

 
 
 
 
          В той же вечір ми відгуляли караоке 😍😄 та й взагалі щодня мали якісь пригоди. Найчастіше одразу після лікарні їздили сьорфити. Відстань чимала (як і скрізь в цих краях), тому користувались місцевим убером - GoJek на мопєді. Як же кльово було гасати скрізь щодня на цих мопєдах, а особливо вздовж пляжів та лісовими дорогами 😋.

 

          А якось ми їздили в університет на зустріч з деканом. Все було чудово і нас гарно прийняли. Але зустріч була недовгою, тому ми вирішили відвідати водопад неподалік університету. Кілька годин тинянь по пагорбах під палючим сонцем і ми надибали людей, які погодились довезти нас до точки підйому до водопаду. Власне вони нас і відвели потім туди ))

        Ой скільки всього ще було, то капєц 😅😍, і як його все розказати й передати потрібні емоції...
Так що продовжимо )

        Тепер розповім трохи про культуру. Індонезія - найбільша острівна країна світу і багато її регіонів не мають тісного зв'язку одного з одним, як скажімо в Європі. Багато з цих регіонів розвивались відносно автономно і тому мають різну історію, а також культуру і навіть мову.
Так і з провінцією Західна Суматра, столицею якої є Паданг. Дана територія тривалий час знаходилась під окупацією голландців та британців. Населення її у більшості складає народ мінангкабау, їхня мова являє собою суміш індонезійської та західноєвропейської та має велику схожість з  малайською. Яким же було моє здивування, коли я побачила прапор Західної Суматри 😅, то прямо таки перевернутий вертикально прапор Німеччини 💛)).
Багато будівель тут мають дах цікавої форми, що являється традиційним для мінангкабау.

 

  

         Пізніше нам пощастило відвідати ще один водопад глибоко в джунглях. Особливо захопили дух величезні кам'яні брили магматичного походження з як завжди багатою рослинністю навколо.
А по дорозі назад я зловила мєсного зі снайперською гвинтівкою 😏😎.

 

        Але не потрібно далеко ходити, їздити, плисти чи літати. Часто найбільші розваги були зовсім поруч. Правда розваги ці більше схожі на квест 😏: потрапити додому вночі, маючи невірну локацію свого будинку, відчинити не виламавши зачинені двері свого будинку, прищемивши тими дверима собі пальця, сходити в гості до сусідів і просидіти там годину просто блаженно посміхаючись (бо ж англійської вони не знають ), бродити по вулицях Падангах і їсти всю підряд таку смачну й шкідливу їжу (зокрема рисові чіпси та смажені банани 😏), щоб потім мати проблеми з шлунком 😶, забрести на весілля незнайомих людей і автоматично стати там центром уваги, протусити до ночі на пляжі для сьорфінга за містом і просити потім місцевих "щоб відвезли додому", знайти sirsak (соу-сеп) в несезон, потягати штангу та полупашити боксерську грушу в місцевому спортзалі, пограти в настільний теніс з місцевими, сходити всім натовпом (разом з одним із наших керівників) на фільм жахів. І мабуть я таки щось забула😳.

 

        Ближче до завершення ми махнули на острови Ментавай. Планували релакс на одному з найвідоміших місць планети для сьорфінгу, ну і посьорфити звісно, раз уже приплили. От тільки доля і наш гід вирішили інакше 😅😏.
        Пливли ми до тих островів години 4-5 розсікаючи океан. Відчуття переповнювали, а довколишня краса захоплювала дух.

      Але привезли нас  м'яко кажучи не туди, куди ми очікували  😅. В якесь село. Проте й тут довго нудьгувати не довелось. На березі ми грали футбол з місцевою дітлашнею в болоті по самі вуха )) то була чудова ідея, Еліф!😊 а увечері грали в мафію. Так, в мафію англійською мовою в бомбезній іноземній компанії 😍))

Далі ми попливли невеличкою річкою прямісінько в серце джунглів знайомитись з аборигенами. Як завжди кльова музика від Ясіра та Алі (кращих діджеїв Франції та Марокко😄) супроводжувала нас у всіх наших вилазках 😊.

       Перше, що зустріло нас в Ментавайських джунглях - свині 😅😁. Звичайні домашні свині )) І хоча частина місцевого населення мусульмани - вони все ж їдять свиней 😐. І вирощують їх цілими табунами.
       Пізніше ми познайомились з шаманом та його сім'єю, який провів нам майстер-клас по виготовленню отрути для стріл та ліків від хвороб шлунка, співав традиційних пісень, а вночі ми курили з ним цигарки та пили каву. Де ми спали? На дошках, маючи лише москітну сітку і дах над головою 😅😍💣)) Москіти тут особливо небезпечні, так як переносять малярію (аборигени мали дійсно дещо жовтушний колір шкіри і склер 😱), тому кожен з нас завчасно приймав ліки для її профілактики.

      Ну і нарешті нас повезли на одне із славнозвісних місць для сьорфінга 😅. Власне, із 15 чоловік сьорфив тільки Марсело )) так як він єдиний, хто дійсно володів цим видом спорту. Інші ж хто спробував, відчули, наскільки небезпечною була ця затія - хвилі 3-3,5 м, що розбиваються перпендикулярно об гострі коралові рифи.
      І про приємне. Краса місцевих пляжів захоплює дух. А коралове узбережжя наповнене різноманітними морськими істотами. Крім того, ми відкрили залежі блакитної глини і я одразу використала її цілющі властивості 😄. Взагалі було відчуття, що я в науковій експедиції National Geographic ))

. 

          Кінець близився і наостанок я вирішила покорити ще пару міст. Спочатку вирушила в Малайзію у її столицю Куала-Лумпур. Це сучасне місто захоплює височенними хмарочосами у поєднанні з дикими джунглями та ледве вловимою магією у повітрі. У місті багато індусів і навіть є райончик Маленька Індія Brickfields, що можливо і наділяє це місто особливою загадковістю. Також познайомилась тут з добрим, глибоким та спокійним Baha'i-чоловіком, який провів мені невеличкий екскурс у Baha'i 😌.

          І останнім пунктом моєї мандрівки стала Джокьякарта на острові Ява - серце Індонезії або культурна її столиця. От тільки з містом я одразу знайомитись не стала, а вирушила у туристичне агенство, так як часу у мене катастрофічно не було і заздалегідь нічого не спланувала 😅 (тут хіба є час на роздуми)) Окреме дякую тим хлопцям, що допомогли спланувати та втілити майже всі мої задуми за такий короткий період часу😊.
         Першим я відвідала найнебезпечніший вулкан Індонезії - Мерапі. Ну як відвідала, ми були доволі таки далеко від вершини 😅, так як підходити ближче заборонено. Останнє велике виверження було у 2010 році й забрало багато життів.

       Так як сонце заходить тут ну дуже рано (о 6 год вже ніч), одразу після вулкану я вирушила досліджувати місто. Невеличке та доволі провінційне, здавалось, нічим особливо не могло здивувати. Але варто тільки потрапити на вулицю Malioboro 😏😍. Люди, я лишаюсь тут. Тут душа мабуть не тільки індонезійського народу. Як описати те, що я там відчула - не знаю. Тут співають, танцюють, влаштовують фестивалі, виставки батіку ручної роботи, театральні вистави - і все настільки витончено, яскраво, кольорово й одночасно затишно і тепло...))

        Сон для слабаків - адже потрібно встигнути подивитись славнозвісні храми Джокьякарти - зустріти світанок у буддійському Боробудур та побачити індуїстський Прамбанан. Наступний день я провела в цих місцях сили (а також в машині, де досипала, коли була можливість😅)
Храм Боробудур. Ранок, хмарно (з світанками в Індонезії явно не щастило 😁).

          На території храмового комплексу Прамбанан мені пощастило отримати безкоштовного гіда і хорошу знайому :) місцева студентка якраз практикувала англійську 😊, так я дізналась про індуїстських богів та основи міфології індуїзму. На жаль, велика частина менших храмів була зруйнована внаслідок сильних землетрусів.

   На цьому мої індонезійські пригоди завершились і прийшов час повертатися додому. Трішечки сумно, але серце переповнене натхненням, теплом і любов'ю, а від приємних спогадів на очі навертаються сльози щастя 😌. 

     Яскраво, дико, екзотично, дивовижно, екстримально, казково, шумно, неймовірно, насичено, вражаюче, небезпечно - це все Індонезія :)

        

     Безмежно вдячна долі за людей, з якими вона мене звела, за красу, яку пощастило побачити, та за пережиті мною моменти та досвід 😌.

I just lost myself in this beautiful and perfect world.

P.S.: Be cAReful 😁😏.